Загальна інформація

про організації міжнародних режимів експортного контролю

 

Головною метою експортного контролю сьогодні є нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, обмеження передач звичайних озброєнь та протидія тероризму шляхом встановлення належного державного контролю за здійсненням міжнародних передач товарів військового призначення та пов’язаних з ними товарів подвійного використання.

Для досягнення головною мети експортного контролю більшістю провідних держав світу узгоджені керівні принципи контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення (звичайні озброєння) та пов’язаних з ними товарів подвійного використання, а також товарів подвійного використання, які можуть бути використані для створення зброї масового знищення та засобів її доставки.

Міжнародними організаціями, які формують керівні принципи   контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення (звичайні озброєння) та пов’язаних з ними товарів подвійного використання, а також за нерозповсюдженням товарів, які можуть бути використані для створення зброї масового знищення (ядерної, хімічної, біологічної) та ракетних засобів доставки такої зброї, є такі організації, як міжнародні режими експортного контролю: Вассенаарська домовленість, Група ядерних постачальників, Режим контролю за ракетними технологіями та Австралійська група.

 

Схема взаємозв’язку міжнародних режимів експортного контролю наведена на мал. 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вассенаарська домовленість

 

Вассенаарська домовленість є неформальною міжнародною організацією  для контролю звичайних озброєнь (товарів військового призначення, далі – ТВП) та пов'язаних з ними товарів подвійного використання (далі - ТПВ).

Про  створення Вассенаарської домовленості (далі - ВД)  офіційно було проголошено 19 грудня 1995 року після проведення відповідного засідання на найвищому рівні, в якому взяли участь 28 держав. Це був перший багатосторонній режим, якій охоплював як звичайні види озброєнь, так і пов’язані з ними „чутливі” товари подвійного використання.

Про створення нового режиму офіційно було проголошено у декларації в Гаазі.

Протягом 2 – 3 квітня 1996 року до режиму приєдналися Аргентина, Республіка Корея та Румунія, а 11 – 12 липня 1996 року -  Болгарія та Україна  як члени-засновники.

ВД офіційно почала функціонувати з липня 1996 року як режим, заснований 33 державами, що досягли консенсусу щодо Початкових елементів ВД (основного документа ВД) та прийняли рішення про введення з 1 листопада 1996 року на національних рівнях Контрольних списків та процедури інформаційного обміну.

У заяві для преси було підкреслено, що ця домовленість не буде спрямована проти будь-якої держави або групи держав та не перешкоджатиме чесним цивільним трансакціям, а також те, що вона не буде втручатися у право держав придбавати законні засоби, призначені для самооборони згідно зі статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, а рішення стосовно передачі або відмови у передачі будь-якого предмету становитиме відповідальність кожної держави-учасниці. 

Метою ВД стало сприяння регіональній безпеці та стабільності,  сприяння прозорості передач звичайних озброєнь та пов'язаних з ними товарів подвійного використання, прийняття державами-учасницями відповідних зобов'язань щодо процедур здійснення передач таких товарів. Ця організація сприяє підвищенню рівня співробітництва між державами-учасницями з метою відвертання придбання озброєнь та чутливих товарів подвійного використання для цілей військового кінцевого використання тоді, коли ситуація в регіоні або поведінка держави-отримувача цих предметів є або стає причиною серйозного занепокоєння держав-учасниць ВД.

Держави-учасниці ВД ухвалили документ, що визначає правила експорту стрілецької зброї та легких озброєнь. Ці правила поєднують елементи прийнятої ООН у 2001 році Програми дії із запобігання, протидії та викорінення незаконної торгівлі стрілецькою зброєю і легкими озброєннями, а також документа ОБСЄ 2001 року про стрілецьку зброю і легкі озброєння.

Визнаючи загрози, які становлять несанкціоноване розповсюдження та використання переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК, особливо для цивільної авіації, операцій з підтримання миру, врегулювання криз та антитерористичних операцій, держави-учасниці ВД, починаючи з 2000 року, застосовують суворий національний контроль за експортом ПЗРК.

Основою такого контролю є прийняті Пленумом ВД „Елементи  експортного контролю за переносними зенітно-ракетними комплексами (ПЗРК)”.

Ці елементи охоплюють ракетні комплекси класу „поверхня-повітря”, спеціально сконструйовані для перенесення та використання однією особою, та інші ракетні комплекси класу „поверхня-повітря”, спеціально сконструйовані для обслуговування та використання кількома особами, які діють як окремий розрахунок; крім цього ці комплекси можуть переноситися лише кількома особами.

Засоби національного експортного контролю застосовуються кожною з держав-учасниць ВД до міжнародних передач або передач третій стороні ПЗРК, включаючи повні комплекси, складові частини, запасні частини, моделі, тренажери та симулятори для будь-яких цілей, у будь-який спосіб, включаючи їх ліцензований експорт, продаж, безкоштовну передачу, тимчасове користування, оренду, співвиробництво або домовленість про ліцензійне виробництво (надалі – експорт). Обсяг експортного та іншого пов’язаного з цим контролю включає дослідницьку діяльність, конструювання, розробку, інженерне забезпечення, виготовлення, виробництво, складання, випробування, ремонт, технічне обслуговування, проведення регламентних робіт, модифікацію, удосконалення, модернізацію, експлуатацію, використання, заміну або дооснащення, демілітаризацію та ліквідацію ПЗРК, технічні дані, програмне забезпечення, технічну допомогу, демонстрацію та навчання, пов’язані з цими функціями, а також безпечне транспортування та зберігання. Цей обсяг відповідно до законодавств держав-учасниць ВД може також стосуватися інвестування, маркетингу, реклами та іншої пов’язаної з ПЗРК діяльності.

ВД стала доповненням до вже існуючих міжнародних режимів контролю за нерозповсюдженням зброї масового знищення (далі - ЗМЗ).

Контроль за міжнародними передачами звичайних озброєнь та товарів подвійного використання в рамках ВД здійснюється у відповідності до прийнятих під час засновницького пленарного засідання у липні 1996 року керівних принципів (Початкових положень) та узгоджених переліків відповідних товарів.

Держави, що приєдналися до ВД, погодилися здійснювати на добровільній та конфіденційній основі обмін чутливою інформацією про експорт та імпорт товарів, здійснювати консультації щодо передач ТВП та окремих категорій ТПВ, а також сприяти  встановленню взаємопорозуміння при можливих ризиках таких передач.

У рамках ВД Україна як член згаданого режиму експортного контролю має повідомляти секретаріат ВД про здійснені передачі звітних категорій товарів військового призначення (за аналогією із звітними категоріями РБ ООН) та відмови у наданні дозволів на експорт товарів подвійного використання (застосовується у разі експорту до держав, які не беруть участі у ВД), а також надані дозволи щодо експорту “дуже чутливих” товарів до цих держав. 

Процедури ліцензування міжнародних передач товарів здійснюються на основі національних законодавств сторін.

Основою ВД є відповідні контрольні списки товарів військового призначення та товарів подвійного використання.

Станом на жовтень 2009 року участь у міжнародному режимі експортного контролю „Вассенаарська домовленість” приймають 40 держав, а саме: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканська Республіка, Польща, Португалія, Республіка Корея (Південна), Російська Федерація, Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія.

                         

Структура режиму Вассенаарська домовленість та основні категорії товарів, що контролюються цим режимом, наведені на мал. 2.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Обмін інформацією щодо “чутливих” та “дуже чутливих” товарів подвійного використання  режиму ВД здійснюється на підставі взаємноузгоджених переліків до списків товарів подвійного використання.

Обмін інформацією щодо звичайних озброєнь у рамках ВД  здійснюється на підставі відповідних звітних категорій Регістра звичайних озброєнь ООН.  Обмін інформацією щодо цих категорій здійснюється державами-учасницями обов'язково, а щодо інших категорій – добровільно у відповідності до законодавства кожної держави-учасниці.

Прийнятий на національному рівні відповідно до норм статті 8 цього Закону Порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення, який  містить відповідні вимоги до міжнародних передач цих товарів, а також списки  таких  товарів, затверджені  постановою   Кабінету   Міністрів   України від 20.11.03 № 1807, а Порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів подвійного використання, який  містить відповідні вимоги до міжнародних передач  товарів, що можуть бути використані у створенні звичайних видів озброєнь, військової чи спеціальної техніки, а також списки таких товарів, затверджено постановою Кабінету Міністрів від 28.01.04 № 86. 

Зазначені документи відповідають керівним принципам та спискам, рекомендованим у рамках міжнародного режиму експортного контролю Вассенаарська домовленість і постійно поновлюються відповідно до рішень, прийнятих у рамках діяльності України у цій організації.

 

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Комітет Зангера та Група ядерних постачальників

 

Відповідно до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі - ДНЯЗ), який набув чинності у 1968 році, офіційними ядерними державами, тобто державами, що офіційно володіють ядерною зброєю, визначені США, Великобританія, Франція, СРСР та Китай. Цей договір затвердив принцип непередачі ядерної зброї іншим державам, а також протидії його виробництву чи придбанню.

Інші держави, що підписали цей договір, мають статус “неядерних”, під яким розуміється зобов'язання не придбавати і не виробляти ядерної зброї та встановити контроль Міжнародного агентства з ядерної енергії (далі - МАГАТЕ) стосовно всієї мирної ядерної діяльності.

Україна приєдналася до ДНЯЗ у 1994 році.  Дія ДНЯЗ, спочатку встановлена на 25 років, у квітні 1995 року була продовжена на безстроковий період державами-учасницями цього договору.

З метою виконання окремих положень ДНЯЗ деякі держави-учасниці, що мають однакові погляди,  створили неформальні групи для спільних дій щодо протидії розвитку ядерних програм в окремих країнах і об'єдналися у дві організації: Комітет Зангера (далі - КЗ) та Група ядерних постачальників (далі - ГЯП).

КЗ був створений у 1974 році після чотирьох років дискусій між групою держав з приводу трактування їх зобов'язань, визначених у статті 3.2 ДНЯЗ. Комітет є неофіційною структурою і діє поза рамками ДНЯЗ.

Україна є членом Комітету Зангера та бере участь у його роботі з 1996 року. Відповідно до статті 3.2 ДНЯЗ кожна сторона „зобов'язується не постачати: (а) вихідний чи спеціальний матеріал, що розщеплюється, або устаткування чи матеріал, спеціально призначені чи підготовлені для обробки, використання або виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється, будь-якій неядерній державі для використання у мирних цілях”, до того часу, поки зазначені вихідні чи спеціальні матеріали, що розщеплюються, не матимуть гарантії безпеки використання. ДНЯЗ безпосередньо не стосується контролю над ядерними технологіями, тому КЗ взяв на себе зобов'язання визначити, що мається на увазі під "устаткуванням чи матеріалом, спеціально призначеним чи підготовленим для обробки, використання, або виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється ". Комітет Зангера узгодив “вихідний перелік” (Trigger list), який держави-учасниці застосовують через національні системи експортного контролю.  Завдяки таким спільним діям було створено список товарів і технологій, чутливих до розповсюдження ядерної зброї та досягнуто домовленості щодо контролю міжнародних передач таких товарів, виходячи із взаємно узгоджених керівних принципів.

ГЯП було створено у 1978 році як неформальне об'єднання держав-постачальників ядерних матеріалів (Великобританія, Канада, СРСР, США, Федеративна Республіка Німеччини, Франція, Японія), які досягли домовленості щодо спільних принципів експорту “ядерно чутливих” предметів, та прагнуть запобігти придбанню ядерної зброї країнами, не визначеними ДНЯЗ як ядерні. Такі принципи опубліковані у документі МАГАТЕ  INFCIRC/254. Керівні принципи ГЯП та технічний список до них охоплюють промислові товари, що можуть бути використані для створення ядерної зброї. Такі керівні принципи та додаток до них уперше були схвалені в 1992 році, що стало значним внеском у міжнародну систему експортного контролю.

Прийнятий на національному рівні відповідно до норм статті 8 цього Закону Порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів подвійного використання, який  містить відповідні вимоги відносно міжнародних передач товарів, що можуть бути використані у створенні ядерної зброї, а також списки таких товарів, затверджені постановою Кабінету Міністрів від 28.01.04 № 86.  

Структура контрольного списку режиму Група ядерних постачальників наведена на мал.3.

 

 

 

 

 

 

Станом на жовтень 2009 року участь у міжнародному режимі експортного контролю „Група ядерних постачальників” приймають 46 держав, а саме: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Білорусь, Болгарія, Бразилія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Китай, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканська Республіка, Польща, Португалія, Республіка Корея (Південна), Російська Федерація, Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія. Представник Європейського Союзу приймає участь у засіданнях режиму в якості постійного спостерігача.

 

У Комітеті Зангера на теперішній час участь приймають 37 держав, а саме: Аргентина Австралія, Австрія, Бельгія, Болгарія, Казахстан, Канада, Китай, Хорватія, Чехія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Угорщина, Ірландія, Італія, Японія, Республіка Корея (Південна), Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Російська Федерація, Словаччина, Словенія, Південно-Африканська Республіка, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Україна, Великобританія та Сполучені Штати Америки. Представник Європейського Союзу приймає участь у засіданнях режиму в якості постійного спостерігача

 

Режим контролю за ракетними технологіями 

 

Режим контролю за ракетними технологіями (далі - РКРТ) був заснований сьома державами (Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Великобританія та США) у 1987 році як неформальний режим шляхом двостороннього  обміну дипломатичними нотами між партнерами.

Метою створення цього режиму було обмеження розповсюдження балістичних ракет, що можуть нести ядерні боєголовки та безпілотних систем доставки зброї масового знищення.

Цей режим було створено як додатковий захід до механізмів, передбачених ДНЯЗ.

На нараді у 1992 році учасники погодилися розширити сферу дії РКРТ на ракети та   безпілотні літальні апарати, які спроможні бути носіями хімічної та біологічної зброї.

На цей час учасниками зазначеного режиму є 34 держави. Україна з 1995 року впровадила на національному рівні процедури державного експортного контролю, передбачені керівними принципами діяльності режиму, а також відповідні списки товарів, але фактично набула членства у цій організації тільки в 1998 році.

РКРТ користується взаємно узгодженим списком матеріалів, обладнання та технологій подвійного використання, що можуть бути використані для створення ракет.

Стосовно закінчених ракетних систем та потужностей для їх виробництва (І категорія списку) встановлено принцип “відмова як правило”. Передачі окремих систем таких ракет та обладнання для їх виробництва можуть бути здійснені тільки після відповідних консультацій  партнерів.

З метою забезпечення діяльності режиму його учасники проводять регулярні консультації.

Список РКРТ охоплює закінчені ракетні системи та безпілотні літальні апарати, які можуть доставляти корисне навантаження понад 500 кг на відстань більш ніж 300 км, а також виробничі потужності для таких систем.

Крім того, Список охоплює деякі інші чутливі матеріали, обладнання та технології, що можуть бути використані для виробництва ракет з дальністю дії понад 300 км.

 

Структура контрольного списку Режиму контролю за ракетними технологіями наведена на мал.4.

 

Станом на жовтень 2009 року участь у міжнародному Режимі контролю за ракетними технологіями приймають 34 держави, а саме: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Болгарія, Бразилія, Великобританія, Греція, Данія, Ісландія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканська Республіка, Польща, Португалія, Республіка Корея (Південна), Російська Федерація, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія.

 

 

У листопаді 2002 року у місті Гаага (Нідерланди) держави, що занепокоєні розповсюдженням зброї масового знищення та засобів її доставки, у тому числі й Україна, підписали „Міжнародний кодекс поведінки проти розповсюдження балістичних ракет”. Цей Кодекс сприятиме посиленню існуючих міжнародних домовленостей з підтримання міжнародної та національної безпеки, з роззброєння та нерозповсюдження, а також механізмів їх реалізації.

Підписуючи Кодекс, держави-учасниці, перш за все, визнали зумовлену комплексом причин необхідність попередження та стримування розповсюдження балістичних ракетних систем, здатних нести зброю масового ураження, а також необхідність продовження відповідної діяльності у цій сфері на міжнародній арені.

Відповідно до Кодексу держави-учасниці мають намір, серед іншого, вжити таких головних заходів:

- на глобальному та регіональному рівнях докласти багатосторонніх, двосторонніх і національних зусиль з попередження та стримування розповсюдження балістичних ракет, здатних нести зброю масового ураження;

- запровадити максимально можливі обмеження на розвиток, випробування та розгортання балістичних ракет, здатних нести зброю масового ураження, включаючи, де це можливо, скорочення національних запасів таких ракет в інтересах глобального та регіонального миру і безпеки;

- усвідомлюючи можливість використання програм ракет-носіїв космічних апаратів для прикриття програм балістичних ракет, виявляти належну пильність у розгляді питань сприяння мирним ракетним програмам у будь-якій іншій країні з метою унеможливлення підтримки розвитку систем доставки  зброї масового ураження;

- не сприяти, не надавати підтримку або допомогу програмам балістичних ракет у країнах, що могли б розвивати або купувати зброю масового ураження в порушення норм міжнародних договорів з роззброєння та нерозповсюдження, або зобов’язань, прийнятих цими країнами в рамках зазначених договорів.

   

Хімічна і біологічна зброя  та Австралійська група

 

Протоколом про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів (Женевський протокол), що був підписаний у 1925 році, було заборонено використовувати хімічну та біологічну зброю під час війни. Однак цей протокол не передбачав заборони на розробку, виробництво та накопичення такої зброї.

Новий переговорний процес щодо цих видів зброї був розпочатий у 60-ті роки в рамках Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення (Конвенції про заборону хімічної зброї) і на цей час є закінченим.

 Конвенція про заборону хімічної зброї (далі - КЗХЗ) є міжнародним договором та встановлює контроль над роззброєнням, розробкою та знищенням всього такого класу зброї масового знищення. КЗХЗ більш точно визначені відповідні заборони та встановлені різноманітні види контролю щодо розробки, виробництва, накопичення та використання хімічної зброї, а також встановлені вимоги щодо зберігання та знищення цієї зброї.

КЗХЗ передбачено створення відповідних державних органів, які забезпечують виконання механізму декларування у сфері хімічних виробництв. Відповідно до КЗХЗ створені механізми відповідних міжнародних інспекцій. Передачі хімікатів (як внутрішні, так і міжнародні) також підлягають контролю.  

На цей час КЗХЗ ратифікована більшістю країн світу, в тому числі Україною у 1998 році.

 

Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) та токсинної зброї та про її знищення (Конвенція про біологічну та токсинну зброю - КБТЗ) була відкрита для підписання з 1972 року і набула чинності 26 березня 1975 року. КБТЗ забороняє розробку, виробництво, накопичення або придбання будь-якими іншими шляхами, так само як і зберігання мікробіологічних та інших біологічних агентів або токсинів, незалежно від їх природи та засобу виробництва, таких видів і в таких кількостях, які не відповідають потребам проведення профілактичних, захисних та інших заходів у мирних цілях, а також зброї, обладнання та засобів доставки призначених для застосування таких агентів і речовин для ворожого використання або під час збройного конфлікту.

КБТЗ також передбачає знищення отруйних речовин, токсинів, зброї, обладнання та засобів доставки, що знаходяться у розпорядженні держав-учасниць, або їх перепризначення для мирного використання.

 

Так звана Австралійська група (далі - АГ) була створена у 1985 році, коли світова спільнота висловила занепокоєння з приводу використання хімічної зброї (далі - ХЗ) під час ірано-іракської війни 1980-1988 років для здійснення країнами-учасницями однакових правил щодо контролю за експортом над товарами, що можуть бути використані для створення хімічної чи біологічної зброї, у тому числі “агентів” та “прекурсорів” цієї зброї.

Держави-учасниці цієї неформальної групи співпрацюють в питаннях підтримки та розвитку національних систем експортного контролю. Метою цієї співпраці є запобігання подальшому поширенню експорту хімічної продукції, що може бути використана або перенацілена на застосування в програмах створення хімічної або біологічної зброї.

АГ узгодила Керівні принципи діяльності та низку Списків, що визначають хімічні прекурсори, біологічні речовини, хімічне та біологічне устаткування подвійного використання, а також відповідні технології. Держави-учасниці взяли на себе політичні зобов'язання забезпечити національний контроль над експортом зазначеної продукції.

З 1997 року Україна на національному рівні впровадила правила та списки, рекомендовані цим режимом, а в квітні  2005 року набула членства у режимі Австралійська група.

Станом на жовтень 2009 року участь у міжнародному режимі експортного контролю „Австралійська група” приймають 40 держав та Європейська Комісія, а саме: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ісландія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея (Південна), Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія.

Структура списків товарів, які підлягають контролю відповідно до КЗХЗ, КБТЗ та АГ, наведена на мал. 5.